Україна – країна хоробрих і чуйних людей. Однак, тільки повномасштабна російська агресія для багатьох людей відкрила чудові риси, які притаманні українцям. На превеликий жаль, до всеохопної війни громадяни України не бажали чути про те, які здобутки має наша молода держава, і які величні справи робили українці задля покращення безпеки у світі.
«Сьогодні, у День українських миротворців, хочеться усім нагадати, що до війни з росією українці брали активну учать у більшості миротворчих місій під егідою ООН та НАТО», – каже кандидат історичних наук, доцент кафедри публічне управління та адміністрування, кафедри політології Леся Коцур, яка підготувала для вас цю публікацію.
Однією з перших миротворчих кампаній, в якій брали участь українські військові була війна на Балканах, зокрема на території Боснії і Герцеговини, яка тривала з 1992 по 1999 рр. Тоді у 1992 р. Міністерство оборони України вперше підготувало ротацію своїх підрозділів у складі збройних сил ООН. Було сформовано український 240-й спеціальний батальйон чисельністю 412 військовослужбовців на чолі з генерал-майором В. Гудимою, який 15 липня 1992 р. розпочав миротворчу діяльність у Боснії та Герцеговині. На 240-й окремий спеціальний батальйон було покладено, у першу чергу, охорону та функціювання аеропорту Сараєво, супроводження конвоїв з гуманітарною допомогою як у місті, так і у віддалених районах країни, охорону району свого розташування, забезпечення ремонту систем водо- і електропостачання. Крім того, до завдання батальйону також входило сприяння обміну військовополоненими, тілами вбитих, а це було пов’язано з великим ризиком. Однак, через те, що ситуація в Боснії і Герцеговині дедалі загострювалася, функції миротворців дещо змінювалися.
Історична довідка. У 1992 р. Боснія і Герцеговина, слідом за іншими колишніми югославськими республіками, проголосила незалежність. Проте серби, що мешкали на її території, прагнули залишатися у складі Югославії. Маючи сильну підтримку з Белграда, боснійські серби під керівництвом Радована Караджича, першого лідера Республіки Сербської, та під командуванням генерала Ратко Младіча, взяли в облогу столицю Боснії Сараєво, унаслідок чого розпочався затяжний етнічно-релігійний конфлікт між боснійськими сербами, боснійськими хорватами та босняками-мусульманами. У ході ускладнення конфлікту у 1993 р. ООН утворила «зони безпеки» в анклавах Сребрениця, Жепа та Горажде у Східній Боснії. Спочатку українські миротворці перебували тільки в Сараєво та Сербській Крайні, але з 1993 р., після збільшення українського контингенту миротворців, їх розмістили в мусульманських анклавах Горажде і Жепа.
Контроль за безпекою в мусульманській Жепі поклали на українських миротворців. У самому селищі Жепа у школі було обладнано миротворчу базу й штаб роти, радіостанцію, місце для зберігання продуктів та боєприпасів. Миротворці мали стежити за рухом озброєних загонів і повідомляти про обстріли анклаву в штаб батальйону в Сараєво. На озброєнні вони мали лише 9 БТРів та легку вогнепальну зброю. За сприяння міжнародної спільноти у 1994 р. вдалося припинити війну між боснійськими хорватами та босняками-мусульманами й утворити мусульмансько-хорватську Федерацію Боснії і Герцеговини, яка контролювала 34% території країни. Ця подія спричинила обурення серед боснійських сербів і, щоб перехопити ініціативу в коаліції армій хорватів і мусульман, які сформували спільний штаб, 8 березня 1995 р. президент боснійських сербів Радован Караджич підписав секретну «Директиву 7». Нею він поставив за мету ліквідувати анклави босняків-мусульман у Східній Боснії та перервати сполучення між Сребреницею та Жепою, блокувати забезпечення миротворців і цивільних продуктами, змусити миротворців залишити анклави, «розбити і знищити мусульманські сили і остаточно звільнити регіон долини Дрини». Агресивні дії сербів у травні 1995 р. довкола Сараєво змусили миротворців звернутися за авіапідтримкою до НАТО, унаслідок чого літаки Альянсу розбомбили кілька складів озброєнь армії боснійських сербів. У відповідь на це Ратка Младич влаштував захоплення в заручники миротворців, з яких робили «живий щит» проти авіаударів НАТО. Серед заручників були й миротворці з України 58 осіб, частина яких базувалась в Горажде. А вже 11 липня боснійські серби захопили Сребреніцу, яку захищали голландські миротворці, та за кілька днів під командуванням Ратко Младича розстріляли понад 8 тисяч босняків-мусульман. 13 липня серби розпочали наступ на Жепу, населення якої охороняли 79 українських миротворців. У Жепі серби мали намір провести таку саму операцію, як і у Сребреніці, проте українські миротворці на чолі з полковником Миколою Верхоглядом, полковником Віктором Безрученком та комбатом Сергієм Мовчанюком, які мали обмаль сил для проведення бойових дій, обрали тактику переговорів для виходу з цієї кризи. Їх мета полягала у тому, щоб переконати сербів дозволити евакуацію мирного населення Жепи, яке також не хотіло погоджуватись на капітуляцію. У результаті складних переговорів 25 липня розпочалася евакуація цивільного населення Жепи. Вона тривала понад три доби та врятувала до 10 тис. осіб. Ця операція з евакуації вважається однією з найуспішніших в історії миротворчих операцій, адже українці розробили нову модель евакуації населення. Так, під час евакуації вони заборонили розділяти родини, особливо відокремлювати чоловіків від сімей та наполягли на тому, щоб у кожному автобусі були присутні миротворці. Тому в автобусах, якими кермували серби під час евакуації, завжди були присутні миротворці, які запобігли повторенню Сребреніцької трагедії .
Ці події стали переломним моментом у ході трирічної боснійської війни, адже сербські війська почали втрачати контроль над захопленими територіями. А наполегливе втручання НАТО і примушення сторін до миру за допомогою силового тиску спричинило підписання в грудні 1995 р. Дейтонської мирної угоди, яка стала компромісом між сторонами, що воюють, і поклала край війні. Згідно з результатами мирної угоди, 49% території Боснії і Герцеговини відійшло автономній Республіці Сербській, а 51% території, разом із столицею Сараєво – автономній Мусульмано-Хорватській федерації. Після закінчення війни, відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН від 1996 р., у Боснії і Герцеговині були розташовані стабілізаційні сили (SFOR), очолювані НАТО. Однак, оскільки Україна провела успішні миротворчі дії у Боснії, то отримала офіційне запрошення від керівництва НАТО, уповноваженого Радою Безпеки ООН на проведення миротворчої операції в Боснії і Герцеговині, взяти участь у багатонаціональних Силах з виконання Угоди (далі – СВУ). І вже 23 лютого 1996 р. підрозділ української армії увійшов до структури сил НАТО з подальшого підтримування миру в Боснії та Герцеговині.
Функції українців залишились таким самими, однак до сторін, що воюють, стали висувати більш жорсткі вимоги щодо виконання досягнутих домовленостей. Крім того, були конкретизовані питання застосування зброї миротворчими силами. У листопаді 1999 р. за домовленістю з НАТО Україна вивела своїх миротворців із Боснії.
Джерело: Україна і НАТО в контексті суспільно-політичних трансформацій 90-х рр. ХХ – початку ХХІ століть. Монографія. Авт. колектив : Магомедов А. О., Коцур В. В., Коцур Л. М. Переяслав (Київська обл.) : Університет Григорія Сковороди в Переяславі, Домбровська Я. М., 2021. 415 с.
Матеріал підготувала Леся Коцур