Нині у соціальних мережах незрідка можна зустріти інформацію про, нібито, погані умови розміщення українців у Німеччині. Як правило, вона поширюється російськомовними ботами і, переважно, не має нічого спільного з правдою. Такі негативні відгуки з легкістю можуть перекреслити історії реальних біженців з України, які, в умовах воєнного стану, були вимушені виїхати до цієї країни і перебувати там у час, коли в центральній Україні точилися запеклі бої з рашистами. Серед таких людей і здобувачка вищої освіти ІІ курсу спеціальності «Середня освіта (Географія)» факультету гуманітарно-природничої освіти і соціальних технологій Дарина Галенко.
На прохання нашого пресцентру вона розповіла свою історію перебування у Німеччині, чим нині живуть німці та як допомагають українцям. Дарина поділилася власним кейсом допомоги рідній країні із закордону та навіть пожурила деяких співвітчизників, які нахабно ведуть себе по відношенню до країни і людей, що їх прихистили. А втім, про все по порядку.
Ситуація на фронті погіршувалась, бої відбувалися буквально в 30 кілометрах від нашого місця знаходження. Ми чули вибухи неподалік, було дуже страшно і небезпечно залишатися вдома. Рішення було швидким і спонтанним.
Ми з мамою їхали в нікуди. У нас не було за кордоном родичів чи знайомих. Тому перед нами була невідомість. Ми приїхали до польського кордону. Там було багато волонтерів. Я була шокована тим, як люди допомагають нам, українцям. І навіть якщо хтось буде тікати абсолютно без нічого, то там з усім допоможуть. Це неймовірна підтримка і допомога. Далі ми просто пливли за течією. І все завдяки волонтерам. Нас дуже гостинно зустріли в Польщі, а далі ми поїхали в Німеччину. Було страшно, адже ми абсолютно не знали, куди їдемо і що на нас чекає.
Врешті, ми жили в сім’ї Шміт. Вони дуже тепло нас зустріли. Мовного бар’єру не було, оскільки вони всі добре володіли англійською, і я також.
За той час, поки я була там, в моїй голові зруйнувались чи не усі стереотипи про німців. Німеччина має дуже високий рівень життя. Гуляючи по набережній, часто можна зустріти пенсіонерів, які бігають, займаються скандинавською ходьбою, катаються на велосипедах і просто прогулюються – це норма для них. Ціни в магазинах такі, як і в нас, навіть дешевше. І це з урахуванням того, що в них середня заробітна плата 1500 євро, а в Україні – 200 євро.
Також вони не звертають увагу на зовнішній вигляд, у порівнянні із нами. Німці одягаються так, як їм комфортно. Одяг може бути той самий і вдома, і для прогулянки, і для кінотеатру і т. д., відсутність манікюру у жінок, зачіски, які були популярними в Україні 15 років тому. І загалом beauty-індустрія не дуже розвинута.
Ідеально рівні асфальтні дороги навколо. За весь час бачила лише одну латочку в маленькому селі – на вулиці, де було 4 будинки.
Усі листи і документи приходять не на електронну пошту, а кур’єром під дім. Німці досі купують газети, журнали та диски із фільмами.
Також, через війну в Сирії, в країні дуже багато сирійців, особливо чоловіків. Їхній менталітет жахливий – не вихований і нецивілізований.
Усі підтримують Україну і дуже вірять в нашу перемогу. Постійно дивляться і читають газети з новинами щодо війни.
Також варто сказати, що люди дуже привітні та ввічливі – якщо ти йдеш по тротуару і хтось їде на велосипеді, то він дзвонить у дзвоник завчасно, аби ти відступив і коли проїжджають повз, то завжди дякують.
Пандемія Covid-19, про яку в умовах війни дещо призабули українці, лишається одним із найважливіших питань для німців. Наразі, за їх статистикою, кожен другий хворіє, тому у них досі триває суворий масковий режим. Коли ти опускаєш маску, як було притаманно для нас, ти майже одразу ж отримуєш зауваження. По приїзду до країни нам щодня протягом тижня робили тест, зокрема у тест-центрах, де це безкоштовно. Це було необхідно, аби зайти в адміністрацію, лікарню, перукарню чи до будь-якої іншої інституції.
Зауважила, що громадський транспорт в Німеччині не дуже популярний, адже майже кожен має там власне авто. Автобуси великі, комфортні і фактично пусті. З легкістю в них можуть їздити люди із обмеженими фізичними можливостями, люди із велосипедами, мами із візочками. Одні двері для входу, інші – для виходу. Біля кожного сидіння є кнопка, аби сповістити водія про те, що вам треба вийти. Є монітор із назвою і списком усіх зупинок та озвучуванням. Існує додаток для смартфонів, за допомогою якого можна прокласти собі увесь маршрут і знати о котрій до необхідного вам місця прямує автобус. Прикметно, що якщо автобус затримується навіть на одну хвилину, то там це вказується. До слова, для українців на той момент проїзд був безкоштовним.
Я трохи допомагала, була перекладачем і зустрічала українців. Ті, хто туди приходив, були доволі стримані і виховані. Але коли я ходила по супермаркету чи гуляла по парку, то одразу ж вирізняла наших співвітчизників. Багато хто з них вів себе невиховано, нахабно, без поваги по відношенню до людей, які нам там допомагають. Відверто кажучи, перебуваючи там і зважаючи на усе це, я не особливо прагнула спілкуватися з деякими українцями. Тому, коли вам нарікають у розмовах про погану поведінку українців за кордоном, то це, у великій мірі, зовсім не міф.
Разом з тим, я не втрачала часу і проводила його корисно – їздила по найближчим містам і селам. Це було дуже цікаво.
Прекрасні краєвиди захоплювали. Я була у Трірі – це найстаріше місто Німеччини. Там була дуже цікава екскурсія для українців. Також була в Кельні, проїжджала Бонн. Була в Трабен-Трарбаху, Цельтінгену та в країні сусідці Німеччини – Люксембурзі.
Як і увесь світ, попри всі байки, Німеччина солідарна з Україною – чимало історичних будівель в темний час доби підсвічені у національні кольори або ж на них встановлено українські прапори. Залишається лише подякувати цій країні та її мешканцям за те, що, попри усі труднощі та певні ментальні непорозуміння, вони надають прихисток українцям та роблять усе належне для того, аби наші громадяни перебували цю війну у безпеці та європейському затишку.
Пресцентр факультету гуманітарно-природничої освіти і соціальних технологій