Тимчасова окупація Ірпеня тривала з початку березня. Увесь цей час в місті перебували місцеві жителі, які з тих чи інших причин не змогли виїхати. Бойові дії вони бачили на власні очі. Серед тих, чия родина пережила жах війни і Вікторія Урліх – студентка І курсу спеціальності 281 «Публічне управління та адміністрування» факультету гуманітарно-природничої освіти і соціальних технологій Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Хоч вона безпосередньо і не була під окупацією, проте була на постійному зв’язку з мамою. У неї не залишилося будинку, його спалили орки разом з дідусем.
Нині здобувачка відверто ділиться цією страшною історією в рамках проєкту «Історії війни». Подаємо її в оригінальному викладі співрозмовниці.
****
Я все своє життя проживала в місті Ірпінь. Коли почалась повномасштабна війна росії проти України, я зі своєю сім’єю залишились в Ірпені, думаючи, що тут буде безпечніше, ніж у Києві. Тут я проживала усе своє життя. Я кожного дня бачила як в бік Києва летіло багато гвинтокрилів, ракет та винищувачів, чула як відбувалися активні бойові дії в Гостомелі та Бучі. Коли стало відомо, що танкова колона рашистів рветься до Києва, тоді наші війська, почали підривати мости через річку Ірпінь, а також й інші мости, по яких можна було прорватися до Києва. З усіх сторін було видно чорний дим, як щось горіло. Недалеко від мого будинку кілька снарядів влучили до нових багатоповерхівок, це було дуже добре чутно, аж тремтіли вікна та двері.
4 березня мій дядько побачив, що винищувачі літають вже високо, тобто не бояться наших ППО. Тоді він зрозумів, що буде відбуватися жах. 5 березня, на наступний день дядько зі своєю сім’єю забрали мене із собою і ми евакуювалися з Ірпеня. Вдома залишились моя мама, бабуся та дідусь. Ми вмовляли маму, щоб поїхала з нами другою машиною, але вона не могла залишити батьків, тому були змушені їх залишити в Ірпені. Ми дуже вчасно виїхали, наче витягли останній щасливий білет лотереї, адже того ж дня, 5 березня, відключили електроенергію, газ та воду в усьому Ірпені та почалося бомбардування по місту. Дядько ще не знав куди будемо їхати, було дуже лячно. Я весь час спостерігала за небом і сподівалася аби знову не побачити літаки. Дорога була дуже тяжка та довга, але ми приїхали у безпечне місце.
Кожного дня я намагалася телефонувати мамі, проте був дуже поганий зв’язок, часто не вдавалося з нею зв’язатися. Коли мені це вдавалося, то розмова була дуже короткою, буквально кілька хвилин, за які мати повідомляла про жахіття навколо та те, що вони живі. Навіть коли орки були зовсім поруч із домівкою, моя родина та кілька сусідів все одно залишились вдома з надією на покращення ситуації. Проте вранці 22 березня рашисти зруйнували наш дім та будинки сусідів поруч. Будинок був зруйнований внаслідок бомбардування та подальшої пожежі від цього. У той день як раз була комендантська година, тому телефонувати до служби екстреної допомоги було марно. Мати із сусідами намагалися загасити полум’я, але на той час було відсутнє водопостачання, тому самотужки це зробити було неможливо. Дідусь намагався врятувати бодай щось із гаража, що ще не встигло згоріти. Але він не встиг та загинув там. Усі інші залишились живими.
Неподалік від мого дому був будинок тітки, тому рідним було де переночувати. Шукали волонтерів, які б змогли забрати родичів і відвезти до зруйнованого моста, через який можна перебратися лише пішки в бік Києва. Проте зранку зв’язку взагалі не було, тому мати попросила наших військових, які були поруч, аби ті знайшли машину та відвезли їх до моста. Військові приїхали на мікроавтобусі та швидко відвезли до місця призначення. Коли родичі перейшли на другий бік річки, бабуся розповіла що сталося знайомим з міста, волонтерам та військовим, (які там знаходились) їм всі співчували. Тоді це почули волонтери й запропонували відвезти родичів до Києва, де було вже безпечніше, ніж в Ірпені.
Втративши все, я та мої родичі не втратили віру та надію в наших військових, в український народ та в перемогу України.
Інформацію підготував пресцентр факультету гуманітарно-природничої освіти і соціальних технологій